Історія про дітей, які занадто рано подорослішали.Про маленькі серця, які пізнали окупацію та війну.Про людей, які допомагають впоратись із цими потрясіннями.
Сьогодні про людей, які продовжують носити дім у серці.Про вулиці , запахи, спогади, які не можливо відбудувати навіть тоді, коли місто зникає.
Історія про місце, де час зупинився, а речі та люди досі чекають на господаря , який вже не повернеться. Про втрату , яка живе в цих стінах.
Історія про материнську віру та любов.Про впертий вогник надії та світла у вікні.
Історія про речі, які стають частиною душі та памʼяті про минуле життя. Про жінку, яка змогла забрати з Авдіївки частину свого минулого та найдорожчих спогадів.
Роздуми про те , як війна непомітно змінює людину.Про момент, коли ми звикаємо до тривог, вчимося жити між сиренами й поступово втрачаємо ту версію себе, яка не знала страху війни.
Історія про чоловіка, який декілька разів починав життя спочатку , але ніколи не залишав тих, за кого взяв відповідальність. Про дім, втрати , людяність і те , що лишається з нами, навіть коли все навколо руйнується.
Це історія про Сергія та його Бахмут.
Іноді зв’язок зникає не через відстань…А через біль, образи та невимовлені почуття.Та чи справді мовчання того варте?
Втрачений час — це не про хвилини чи роки.Це про моменти, які вже не повернути.Про «потім», яке так і не настало.